Карпо Адамович Тобілевич - батько славетних синів

Харківська гімназія №34

Анотація. У статті висвітлюється історія походження роду Тобілевичів; розповідається про життєвий шлях батька Івана Карпенка-Карого Карпа Адамовича Тобілевича, який став прототипом Мартина Борулі з однойменної трагікомедії. Проводиться паралель між реальними фактами життя і описаними автором у драматичному творі. Розкривається характер батька Івана Карповича, мотиви, що ним керували, його самовіддана турбота про дітей.

В основу статті лягли маловідомі факти і з життєвого шляху талановитого драматурга-новатора, одного з корифеїв сценічного мистецтва Івана Карпенка-Карого.

У шкільній програмі з української літератури віднедавна вивчається трагікомедія Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля". За вимогами чинної програми академічного та стандартного рівнів учень повинен не лише знати зміст цього твору, а й вміти розповісти про його історичну основу; вміти схарактеризувати головного героя, розуміти причини його особистої драми; визначити головний конфлікт твору.

Цікавим є те, що прототипом заможного хлібороба Мартина Борулі, який домагається документально підтвердити втрачене дворянство, став Карпо Адамович Тобілевич, батько драматурга. А в основу конфлікту (відновлення дворянства) покладено справжній факт: багаторічне клопотання Карпа Адамовича з метою документально відновити втрачене предками дворянство [1, с.421]. Отже, для того, щоб глибоко усвідомити причини особистої драми Мартина Борулі, зрозуміти його мотиви, необхідно зануритися в історію роду Тобілевичів та познайомитися з особистістю Карпа Адамовича, що, безумовно, сприятиме грамотному сприйняттю й усвідомленню характеру образу Мартина Борулі.

В численних бібліографічних джерелах про походження роду Тобілевичів читаємо: "Рід Тобілевичів належав колись до багатих і знатних фамілій польської шляхти, але ще десь у другій половині XVIII ст. несподівано збіднів"[4, с.7].

Існує така думка, що прізвище Тобілевич (за давніми паперами – Тубілевич) походить від слова "тубілець" – "корінний мешканець певної землі, території, місцевості". Шляхетська нобілітація роду Тобілевичів та отримання родом герба від польського короля Сігізмунда, найімовірніше, сталися ще близько 1563 року. Але це звання не було підтверджено. Дворянин або шляхтич, що тотожно одне одному, були не підтверджені за часів правління Катерини Другої. І під час колонізації українських земель у розписах Тобілевичі були просто вільними міщанами.

"Крім тих архівних доказів, свідоцтв колишнього значення і родових заслуг, ми бачимо рід у крайній нужді… Досить того, що діда Адама ми вже застаємо в простій свиті за плугом на чиншовому ґрунті, а синів його – при панському дворі на послугах", – пише Софія Тобілевич, друга дружина драматурга, у своїх спогадах [5, с.10-11] .

Якою ж людиною був прототип Мартина Борулі, що довгий час відстоював своє законне право вважатися дворянином, та так і не домігся істини?

Батько Івана Тобілевича, Карпо Адамович, з дитячих літ служив у панів, він довгий свій вік поневірявся по панських економіях, то вистоюючи в дверях панських прихожих, то не злазячи з коня й візка, щоб заробити шматок хліба для всієї сім'ї. Чоловік він був характерний, завзятий, енергійний, невтомний трудівник, людина обов'язку перш над усе. Взявшись за діло, віддавав йому себе всього. Був чесний – за весь свій вік і тріскою панською не покористувався – і за це шанували його пани, слуги і прислужники. Мав надзвичайну фізичну силу, був великий гуморист, веселий і жартівливий, добрий співака. Та мав слабкість до воєнних і цивільних чинів. Ненавидів панів і службу в них, та весь вік їм служив. І це було трагедією всього його життя. Служив, бо мусив, але його горда і вільнолюбна душа не могла миритися з підневільним станом своїм, мучилась, але мусила коритись, бо нікуди було дітися. І він постановив хоч дітей своїх не допустити отак усе життя гнутися в ярмі. Як розумний чоловік, Карпо розумів, що для того, щоб діти його не "черствий шматок хліба" їли, щоб не кожен мав право сказати на них "бидло", треба здобувати освіту. Лише уміти читати й писати для того, щоб вести гідний спосіб життя, було не достатньо. Зневірившись у службах у панів, Карпо Адамович мріяв своїх синів бачити на цивільній або воєнній службі. "Краще, – казав він завжди, – служити цареві, аніж псареві". [5, с.17] Тому й віддав спочатку синів до школи, а потім, щоб полегшити їм дорогу до служби і чинів, поклав немало грошей і клопоту, щоб виправити давні батькові дворянські документи.

У Карпа Адамовича був менший брат Степан, якому він колись допоміг і вчитися, і вийти на "дворянську лінію" [5, с. 64]. Він обіймав тоді доволі значну посаду при повітовому суді і, не маючи дітей, жив собі, як пан. Одного разу зайшов до нього Карпо, щоб відвідати брата і пожалітися йому на свої клопоти з отими дворянськими документами – і він його не прийняв. У Степана були гості – офіцери, чиновники – і він, побачивши брата, що увійшов в покої в якомусь сіренькому твинчику і подертих чоботях, ніби не пізнав його і спитав: "Що це за музикант?" – таким тоном, що батько Карпенка-Карого повернувся і вийшов з хати, страшенно образившись на брата. Чи не простежується між цією життєвою історією зв'язок із ситуацією з Красовським, яка описується в трагікомедії "Мартин Боруля"?

Судова справа про признання роду в дворянстві тягнулася довгі роки і завдала Карпові Адамовичу немало клопоту, гризоти і грошових витрат. В дворянстві відмовили, бо в старинних паперах було Тобілевич, а в нових Тобелевич. Батько мало не заслаб з горя. Зібрав докупи всі права, герб, грамоту, зав'язав наглухо мотузком і заховав на самий спід скрині, щоб ніколи на них і не дивитися. А в домі ніхто ані одним словом не зважився натякнути на них, щоб не розтривожити батька. А через багато літ після цього, коли і без документів сини його повиходили на "дворянську лінію", коли давня залежність і бідність згадувались, як тяжкий сон, прочитав Іван батькові свою комедію "Мартин Боруля". Старий слухав, слухав, а врешті з німим докором погрозив синові пальцем, а в очах було повно сліз. В цій комедії він пізнав себе, своє колишнє горе. В ній вилилась уся трагікомедія душі бідного мужика – шляхтича Карпа Тобілевича – Борулі, його безпросвітне тодішнє становище і вся безнадійність боротьби з гордим паном Красовським за свої права людські. Згадка про це колишнє лихо і через сорок років викликала сльози жалю і образи.

Незважаючи на те, що Карпо Адамович отримав відмову в дворянстві, піклуватися про своїх дітей він не переставав.

Ніколи не дбаючи про себе, про свої вигоди, батько Карпенка-Карого весь свій заробіток віддавав на науку дітей. Сусідні економи з навколишніх сіл сміялися з його старої, витертої одежі: "І не стидно, тобі, Карпо, – говорили, – у тебе такі діти й така шапка". "Тим то в мене й такі діти, що така шапка", – відповідав батько сміючись" [5, с. 18]. А всі діти Тобілевичів – Микола, який пізніше взяв собі псевдонім Садовський, Панас, він взяв псевдонім Саксаганський, Марія, вона взяла Садовська-Барілотті, і, з рештою, Іван, який взяв псевдонім Карпенко-Карий, – виділялися серед інших своєю вродою, були дуже красивими зовні і надзвичайно наділені талантами зсередини: мали акторські, вокальні здібності (усі співали, як оперні співаки), прекрасно писали і писали багато.

Не залишив Карпо Адамович свого сина Івана і в зрілому віці. Будинок в Єлисаветграді, де по Знам'янській вулиці (тепер вулиці Тобілевича) Іван Карпович поселився, за 1000 карбованців купив його батько Карпо Адамович. Згодом тут оселилася і вся родина Тобілевичів [2]. У Єлисаветграді Іван Карпович познайомився з дочкою поміщика давнього шляхетського роду Надією Тарковською.

1869 року Іван Карпович Тобілевич одружується з Надією Карлівною. Іванові тоді було 24 роки, Надії – 20. Вона стала доброю дружиною Карпенку-Карому, в усьому його підтримувала. У спадок Надія Карлівна отримала голу ділянку посеред степу. 1869 року молоде подружжя ступило на цю землю. Коли Іван Карпович побачив джерело, що пробивалося з-під землі, він сказав своїй дружині, що з цього шматочка голого степу зробить найпрекрасніше місце у Єлисаветградському повіті. Незабаром посеред степу з'явилася хата на дві половини. У першу оселилося молоде подружжя, а в другу переїхали Іванові батьки. Пізніше Іван Карпович викопав тут озеро і зарибнив його. Він посадив тут сад. Карпо Адамович, як колишній управляючий панських маєтків, був чудовим агрономом і радо допомагав молодій сім'ї по господарству.

1879 року в квітні на 59-у році життя померла кохана дружина Карпа Адамовича Євдокія Зіновіївна. Вона була цілковитим контрастом своєму чоловікові: спокійна, лагідна, ніжна, рівного характеру, з поетичною душею. А для дітей життя віддати була готова. Козачка з роду Садовських з села Саксагані на Катеринославщині змалку була кріпачкою панів Золотницьких. Та Карпо, щиро покохавши, відкупив свою Докію з кріпаччини. Цілком ймовірно, що прототипом дружини Мартина Борулі Палажки з однойменної п'єси стала саме мати драматурга Євдокія Зіновіївна Тобілевич. Палажка, як і Євдокія Зіновіївна, не підтримує ідею чоловіка про повернення дворянства, бо воно було їй чуже і непотрібне, проте, як і Євдокія Зиновіївна, чоловіка слухає.

За тринадцять років сімейного життя у молодих Тобілевичів народжуються семеро дітей: Микола, Галя, Катерина, Юрій, Назар, Орися, Віссаріон. Численні пологи послабили здоров'я Надії. Ще слабшою вона стала під час хвороби доньки Галі, у якої на спині несподівано почав рости горб. Дівчинка перестала ходити. Від постійного нестерпного болю стала дратівливою і плаксивою. Одного разу Надія, купаючи доньку в лимані, застудилася сама. З кожним днем їй ставало все гірше. Звернувшись до лікарів, вона почула страшний діагноз: туберкульоз легенів.

Померла Надія Карлівна 11 травня 1882 року. Тоді їй було лише 33 роки, Іванові – 37. 13 травня її поховали в Миколаївці біля церкви. Перепохована в серпні 1982 року на Карлюжанському цвинтарі поруч з І.К.Тобілевичем. Крізь усе своє життя Іван Карпович проніс велику любов до коханої дружини. Як розповідав старожил с. Миколаївки Федір Олексійович Васильченко (1894 р.н.), на могилі Надії Карлівни було написано: "Надійко, ти моя рідненька, навіщо ти лишила мене з дітками дрібними. Прилинь з того світу і порадь мені, що робити. Мир праху твоєму. Люблячий чоловік Іван". У листі до онука І.К.Карпенка-Карого Андрія Юрійовича Тобілевича Назар Іванович Тобілевич від 5 листопада 1945 р. писав: "Дізнайся, в Кардашевій (Миколаївці) коло церкви була похована моя мама, на могилі була мармурова плита, на якій Іван Карпович зробив гарний напис. Це історична плита, і, певно, хтось знає, де вона поділася". Старожили Миколаївки розповідають, що мармурову плиту з могили Надії Карлівни Тобілевич (Тарковської) було стягнуто волами у 1932 році. Притягли її до сільської ради і поклали під поріг. У 1937 році з церкви було знято дзвін та хрест.

25 квітня 1980 р. біля колишньої церкви було знайдено могилу Надії Карлівни, а 1982 року її прах перенесено на Карлюжанський цвинтар.

У 1883 році за наказом міністра внутрішніх справ Царської Росії Івана Карповича звільняють зі служби за те, що він дав притулок відомим громадським діячам Олександру та Софії Русовим і видавав їм фальшиві паспорти. Опинившись у скрутному матеріальному становищі Іван Тобілевич з радістю пристає на пропозицію Михайла Старицького та вирушає з його театральною трупою на гастролі як один із головних акторів. Саме тоді зароджувався Український театр корифеїв. Під час однієї з репетицій у Ростові на Дону до залу увірвалася поліція. Без зайвих слів забрали Івана Карповича, а потім відіслали до Новочеркаська відбувати покарання за "неблагонадійність".

А в хуторі залишилися його маленькі діти, яких доглядав і виховував невтомний трудівник – його батько. Незабаром Карпенко-Карий отримує від батька листа. На той час у родині Івана Тобілевича повмирали маленькі діти: Галина, Микола, Катерина, Віссаріон. Орися була у важкому стані, а їй іще й двох років не було. У своєму листі батько благає сина одружитися, адже дітям вкрай потрібна мати. Карпенко Карий, розуміючи занепокоєння батька, вирішує одружитися з Софією Сіраковською співачкою хору Миколи Лисенка, який згодом приєднався до театру корифеїв. Після того, як Карпенка-Карого відправили на заслання до Новочеркаська, Софія, не задумуючись, поїхала вслід за ним.

І лише після того, як на хутір, що Іван Карпенко-Карий назвав на честь першої дружини Надією, повернулося нове подружжя, Карпо Адамович, вже доволі літній чоловік, передав дітей і землю в господарювання своєму синові.

Помер Карпо Адамович 9 вересня 1904 року. А 15 вересня 1907 року, переживши свого батька лише на 3 роки, від тяжкої хвороби помирає і його славетний син Іван Карпович Тобілевич.

Мрія батька здійснилася. Завдяки безмежній любові, самовідданій праці, цілеспрямованості, бажанню кращої долі своїм дітям Карпо Адамович Тобілевич не просто дав своїм синам і доньці краще життя, ніж мав сам, він подарував Україні неперевершені таланти, чиї імена пов'язані з таким феноменом української культури, як театр корифеїв, залишившись у віковічній пам'яті народній.

Література

1. Авраменко О.М., Блажко М.Б. Українська мова та література: Довідник. Завдання в тестовій формі: І ч. / О. М. Авраменко, М. Б. Блажко.– Грамота. – 2014. – Вид. 4.

2. Биков В. Про що розповіли метричні книги з Знам’янської церкви: (невідоме про Карпенка-Карого ) / В.Биков // Український театр. - 1992. - № 1. - С.29.

3. Невідомий Іван Тобілевич (Карпенко-Карий): листи, п’єси // Упорядкування і вступна стаття С. Бронза. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2012. – 576.

4. Стеценко Л. Ф. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич): життя і творча діяльність / Л. Ф. Стеценко . – Київ : Вид-во образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1957 . – 307 с.

5. Тобілевич С. В. Життя Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) / С. В. Тобілевич. – Київ : Вид-во "Мистецтво", 1945. – 283 с.

Завантажити статтю можна тут